Пора визнати, що ця війна, можливо, буде тривати ще довго…

Я закордоном. Красивий вечірній Вроцлав дозволив забутися на годинку і усміхнутися на хвилинку (зупинилися ми з донечкою не тут).

Що ж, не таким чином ми хотіли подорожувати та пізнавати світ.

Це однозначно досвід, який заставляє вирости. Але, знову ж таки, не таким способом ми всі хотіли рости).

Для кожного з нас цей період несе свої виклики. А ще він ясно показує – що важливе, а що – другорядне. Безжально відкриває нам правду про себе, про інших, про свої звичні способи поведінки. Бий, біжи, замри: яка ваша перша реакція?

Ми чітко бачимо – як ведемо себе в кризових ситуаціях, на що ми здатні. Іноді дивуємо себе – в хорошому смислі цього слова, а іноді – в не дуже хорошому. І це теж про реальність.

Це пора великого болю, трагічних подій, складних почуттів, і разом з тим, великої любові, відданості, надії, героїзму.

Хоча, не всім потрібно чинити подвиги, не кожен народжений для цього! Вносити свій маленький вклад – це вже хороша історія. А у когось взагалі зараз одна задача – вижити. Не лише фізично, але й психологічно, морально встояти, пережити цю велику кризу і не зламатися.

Так, у кожного свої виклики, свої задачі розвитку. Тому не треба порівнювати. Дивіться, передусім, на себе, навіть, я би сказала – в себе, не оглядайтеся, що роблять інші.

Що вам показала ця війна? Які проблеми, які ситуації підсвітила? Куди заставляє рухатися, які навики спонукає розвивати? Як ви змінилися за 49 днів війни? Що ви зміните в своєму житті, коли все завершиться? Такого типу питання варто задавати собі зараз, щоб присвоїти цим подіям хоч якийсь сенс.

Ось такий, трохи філософський, настрій у мене сьогодні.

Сподіваюся, ви в безпеці. Обнімаю.