Сьогодні дізналася, що людина, якій я щиро симпатизую, хвора – вже вдруге – на рак.

Мені аж похололо все всередині. Перекинула на картку трохи грошей. Написала кілька слів підтримки. А потім, вся в сльозах, подзвонила мамі.

Я ридала – через несправедливість, яка є в світі. Через те, що ми, люди, настільки беззахисні…

Такі новини піднімають всі страхи, які живуть десь глибоко в душі кожного. Чесно зізнаюсь, мені стало страшно за себе, за своїх рідних…

Раніше уникала цієї теми. Сьогодні ж натрапила відразу на кілька статей про психосоматику онкозахворювань…

Пишуть там, що часто онкологія виникає після сильної травми, яка розділила життя на «до» і «після», травми, яку не вдалось пережити. Або внаслідок невміння пристосуватися до нових  умов життя, коли людині треба кардинально змінитися. Або тоді, коли людина раптом починає відчувати себе непотрібною – вихід на пенсію, розлучення тощо.

Психотерапевти стверджують, щоб не захворіти (або одужати), треба жити щасливо, слухати свої справжні бажання. Не зраджувати себе. І бути «сіллю землі» – біблійна метафора про сіль, яка скріплює, зберігає, не дає зіпсуватися продуктам! Бути людиною, яка почуває себе на своєму місці, потрібною! Допомагає іншим або щось творить! Робить те, до чого має поклик…

Я от чомусь думаю, що якби я, не доведи боже, захворіла, то перше, що зробила би – це відкрила Word і почала писати.

І писала би дуже відверто, від душі. Тому що мені було би пофіг на те, що мене хтось розкритикує чи образить… На те, що я аж занадто оголила душу…

І саме так мені завжди хотілося писати. Без внутрішньої цензури… Писати в т.ч. про свої вразливі місця, щоб вони переставали бути такими болючими і вразливими… І бути в цьому прийнятою.

І от я подумала сьогодні – чому обов’язково має статися щось страшне, щоб наважитися жити так, як я хочу, робити те, що я хочу?

Автори говорять в тих статтях, що онкологія ставить нас перед вибором: змінися або помри… Що жити, як раніше, вже не вийде. Тепер, якщо жити, то щасливо!!!

Я не знаю, наскільки все це вірно. І що про всю цю «психологічну фігню» думають самі пацієнти та їх рідні. Просто поділилася тим, що прочитала… І, знаєте, мені стало спокійніше. Мати хоч якесь пояснення завжди легше, ніж думати, що життя – це як російська рулетка – не відомо, коли і в кого вилетить пуля…

Якщо і є світла сторона в цієї хвороби, то вона в тому,  що онкологія швидко розставляє пріоритети і показує, хто і що нам дійсно важливі…

Бажаю всім, хто бореться, перемоги і повного одужання!

А всіх інших закликаю – давайте жити на 100% вже зараз!

Що робить вас щасливими? Від чого ви почуваєте радість? В чому відчуваєте потребу? Що з того, про що давно мрієте, постійно відкладаєте на потім?

Діліться в коментарях. Або хоча б собі в цьому зізнайтеся, а краще – запишіть, прошепочіть, скажіть вголос! Ми всі достойні бути здоровими і щасливими! Ми повинні робити все, щоб бути такими! На інше просто не маємо права!